Уся християнська моральність і аскетизм спрямовані до однієї єдиної мети – набуття божественної любові. Однак, щоб досягнути цього благодатного дару, необхідно багато потрудитися й очистити свою душу від гріховної скверни. Тисячі святих угодників Божих ішли до цієї мети, віддаляючись від мирської суєти в пустелі і монастирі, віддаючись там суворим подвигам. Цих святих Церква шанує як „преподобних", тобто таких, що досягли Богоподібності найвищого ступеня. Одним із яскравих прикладів аскетизму в древній Церкві є подвиг стовпництва [9].

Визначення Церкви, яке подає Феофан у своїх творах, не є талоном у строгому сенсі цього слова, проте добре виражає головну ідею його розуміння Церкви. А саме — Феофан називає Церкву "скарбницею благодатей, а ще середовищем спасенних і тих, хто спасається" [4, с. 427]. Говорячи у своїх листах про Церкву, він або наводить обидва поняття вищезгаданого визначення, або користується одним із них.