Провал антиконституційного перевороту в СРСР (19–21 серпня 1991 року) створив зручні умови для повного проголошення незалежності Української держави [1, с. 410]. Це стало можливим завдяки багатовіковій самовідданій боротьбі українського народу за свою незалежність. Після прийняття Акта проголошення незалежності України і проведення всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року Україна твердо стала на самостійний державницький шлях. Але одна річ проголосити незалежність, а зовсім інша – втілити її в життя.

Формування незалежної державності здійснювалося мирним шляхом. Проголошення незалежності вимагало створення юридичної бази, здатної забезпечити суверенне існування України.

Проголошення незалежності поставило перед Україною завдання реформування правової системи. По-перше, необхідно було відмовитися від догм соціалістичного права, по-друге, в короткі терміни впровадити елементи так званого буржуазного права. Процес створення нового права розпочався у трьох напрямах: шляхом пристосування частини норм радянського права; прийняття нормативних актів у тих сферах відносин, які не врегульовані чинним законодавством; проведення широкомасштабної кодифікації права, при якій реформуванню будуть піддані усі галузі права [2, с. 412].

Конституційне право. Проголошення незалежності України потребувало внесення відповідних змін і доповнень до Конституції України. 14 лютого 1992 року було прийнято Закон України «Про внесення доповнень і змін в Конституцію».

Після виборів Президента і нового складу Верховної Ради України почала діяти нова конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади.

Враховуючи ситуацію, що склалася, Верховна Рада як єдиний законо­давчий орган, з одного боку, та Президент як глава держави і виконавчої влади — з другого, тобто сторони, які одержали свої повноваження безпо­середньо від народу, уклали Конституційний договір "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядуван­ня в Україні на період до прийняття нової Конституції України". Цей до­говір набрав чинності з моменту підписання його Президентом та Голо­вою Верховної Ради України 8 червня 1995 року. У ст. 61 договору йшлося, що він діє до прийняття нової Конституції. Щодо положень чинної Кон­ституції України 1978 року, то, згідно з конституційним договором, вони визнані чинними лише в частині, що узгоджується із зазначеним догово­ром. Таким чином, Конституційний договір був основним правовим актом, який на той час мав забезпечити організацію і діяльність державного апарату України.

На термін дії Конституційного договору обмежувалися права Верхов­ної Ради та місцевих рад і розширювалися функції виконавчої влади. Прийняття цього договору стимулювало конституційний процес. У лютому 1996 року конституційна комісія передала проект Конституції на розгляд пар­ламенту. Проект розглядався майже три місяці.

Найбільш гостру дискусію викликали п'ять пунктів проекту: про розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови, статус Криму. У ситуації, що склалася, Рада націо­нальної безпеки і Рада регіонів рекомендували Президенту винести затвердження проекту Конституції на всеукраїнський референдум. Л. Кучма підпи­сав відповідний указ. Загроза розпуску Верховної Ради змусила народних депутатів у ніч з 27 на 28 червня 1996 року прийняти Конституцію України [3, с. 4].

Вона складається з преамбули і п'ятнадцяти розділів: загальні засади; права, свободи та обов'язки людини і громадянина; вибори, референдум: Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади: прокуратура; правосуддя; територіальний устрій України; Автономна Республіка Крим; місцеве самоврядування; Конституційний Суд України; внесення змін до Конституції України; прикінцеві положення; перехідні положення.

Прийняття Конституції України мало величезне історичне значення, оскільки була підведена юридична база під державність українського на­роду. За оцінками вітчизняних та зарубіжних експертів, Основний Закон України належить до найбільш демократичних у світі.

Подальшого розвитку останніми роками набув такий важливий інсти­тут конституційного права, як громадянство. Правовий зміст громадянства України, порядок його набуття і припинення, повноваження органів дер­жавної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства, визна­чаються Законом України "Про громадянство" від 18 січня 2001 р.

Законодавство України про громадянство базується на таких принци­пах: запобігання безгромадянству; неможливість позбавлення громадяни­на України громадянства України; визнання права громадянина України на зміну громадянства; неможливість автоматичного набуття громадянства України іноземцем або особою без громадянства у результаті укладення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя; рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку та мо­менту набуття ними громадянства України; збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Громадянин і Українська держава мають взаємні права й обов'язки.

Наприклад, громадянин України має право обирати й бути обраним до органів державної влади та місцевого самоврядування. Водночас він зобо­в'язаний відбувати військову службу відповідно до законів України. Українська держава має право притягти громадянина до юридичної відповідальності за невиконання конституційних обов'язків. Водночас вона повинна захищати своїх громадян. Громадянин України не може бути висланий за межі Украї­ни або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування і захист своїм громадянам, що перебувають за її межами. Для захисту прав українських гро­мадян, які проживають за кордоном, створюють консульські установи.

Порядок реалізації такого конституційного права, як право громадян на об'єднання в політичні партії та громадські організації, визначається Конституцією України, законами України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р. і "Про політичні партії в Україні" від 5 квітня 2001 р. За­конодавство передбачає дві організаційні форми об'єднань громадян: по­літична партія і громадська організація.

Організаційні та правові підстави утворення й діяльності молодіжних і дитячих організацій, державні гарантії забезпечення їхньої діяльності ви­значено Законом України "Про молодіжні та дитячі організації" від 1 грудня 1998 р.

Право петиції, тобто звернення до державної влади, є одним із консти­туційних прав людини і громадянина. Порядок його реалізації передбаче­но в Законі України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 р.

Кожний громадянин має право на звертання в органи державної влади та місцевого самоврядування, а також у недержавні інститути (об'єднання громадян, підприємства, установи, організації, засоби масової інформації) із зауваженнями, скаргами, пропозиціями, що стосуються їхньої статутної діяльності, а також із заявами (клопотаннями) стосовно реалізації своїх прав і законних інтересів, скаргами про порушення цих прав та інтересів.

Велику увагу Українська держава приділяла та приділяє розвиткові освіти. Правовий статус закладів освіти визначається законами України "Про освіту (нова редакція від 23 березня 1996 р.) і "Про загальну середню осві­ту" від 13 травня 1999 р. Заклади освіти створюються органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, юридичними осо­бами незалежно від форми власності, громадянами.

Найрадикальніших змін за роки незалежності України зазнало виборче право — важливий інститут конституційного права України.

Норми виборчого права закріплені розділом ІІІ Конституції України й донедавна законами України "Про вибори народних депутатів України" від 18 жовтня 2001 р., "Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, се­лищних, міських голів" від 14 січня            1998 р.

Вибори народних депутатів України відповідно до цих законів прово­дилися за змішаною системою розподілу депутатських мандатів. Сутність її була така. Половина конституційного складу Верховної Ради України — 225 депутатів — обиралися в одномандатних округах. Вся територія країни поділялася на приблизно однакові за чисельністю виборців 225 округів, у кожному з яких обирався один депутат. Друга половина складу Верховної Ради визначалася голосуванням у загальнодержавному багатомандатному окрузі. Виборці голосували не за конкретну особу, а за виборчий список політичної партії (блоку). Мандати Верховної Ради розподілялися пропор­ційно до кількості голосів, поданих за список політичної партії (блоку). До розподілу мандатів допускалися лише партії, що набрали не менш як 4 від­сотки голосів [2, с. 413].

25 березня 2004 р. Верховна Рада ухвалила новий Закон України "Про вибори народних депутатів України". Відповідно до нього наступні вибори народних депутатів мають проводитись лише за пропорційною системою.

6 квітня 2004 р. було прийнято також новий Закон України "Про вибо­ри депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад і сільських, селищних, міських голів".

Права і обов'язки народного депутата, гарантії депутатської діяльності регулюються Конституцією України та Законом України "Про статус на­родного депутата України" (нова редакція від 22 березня 2001 р.).

Цивільне право. Реформування економічної системи передусім забез­печується нормами цивільного законодавства. У період, що розглядається, були прийняті закони України "Про господарські товариства" від 19 верес­ня 199І року, "Про заставу" від 2жовтня 1992року, "Про банкрутство" від 14 жовтня 1992 року, "Про аудиторську діяльність" від 22 квітня 1993 року, "Про авторське право і суміжні права" від 11 липня 2001 р. та ін.

Згідно з новим цивільним законодавством були внесені зміни до Ци­вільного кодексу України 1963 року. 11 липня 1995 року Верховна Рада вне­сла істотні зміни до ст. 71 ЦК України, яка визначала загальні терміни по­зовної давності. За новою редакцією загальний термін позовної давності становить три роки незалежно від того, хто подає позов: фізична чи юри­дична особа.

У 1993 році було прийнято Повітряний кодекс України, в якому поряд з іншими галузевими нормами є низка цивільно-правових норм.

Значну роль у регулюванні майнових відносин відіграли декрети і по­станови Кабінету Міністрів України. Всі ці зміни акумулював у собі новий Цивільний кодекс України, що набрав чинності з січня 2004 р.

Сімейне право. Основним нормативним правовим актом у цій галузі права є Сімейний кодекс України (підписаний Президентом України 10 січня 2002 р., діє з 1 січня 2003 р.). Він складається із 7 розділів, 292 ста­тей, що визначають поняття сім'ї, коло регульованих відносин, здійснен­ня сімейних прав і виконання сімейних обов'язків, захист сімейних прав та інтересів; умови і порядок укладання шлюбу, особисті немайнові права та обов"язки подружжя щодо взаємного утримання, шлюбний договір, по­рядок припинення шлюбу; встановлюють підстави виникнення прав та обов'язків батьків і дітей, особисті немайнові права батьків і дітей, права батьків і дітей на майно, обов'язки батьків і дітей щодо взаємного утри­мання (аліментні обов'язки); визначають порядок усиновлення, порядок установлення опіки та піклування, права та обов'язки опікунів і піклуваль­ників, патронат над дітьми; особисті немайнові права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів, обов'язки щодо утримання інших членів сім'ї та родичів; порядок укладання і розірвання шлюбів громадян України з іно­земцями й іноземців в Україні, порядок міжнародного усиновлення.

Новацією Сімейного кодексу є запровадження інституту патронату. Патронат — це виховання дитини, позбавленої батьківського піклування, у сім'ї іншої особи (патронатного вихователя) за плату.

Патронатні відносини встановлюються за договором між органом опі­ки та піклування і громадянином (патронатним вихователем). Цей договір вимагає згоди дитини, якщо та досягла віку, коли можна її всиновити. Строк дії договору — до досягнення дитиною повноліття. За виховання дитини патронатному вихователю встановлюється плата, розмір якої визначаєть­ся між ним і органом опіки та піклування.

Трудове право. Перехід до ринкових відносин змусив законодавця звер­нути увагу на захист трудових прав працівників. 14 жовтня 1992 року було прийнято Закон "Про охорону праці". Законом від 19 грудня 1993 року до Кодексу законів про працю України були внесені зміни і доповнення, які стосувалися охорони праці. На соціальний захист населення спрямований Закон України "Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку" від 16 грудня 1993 року. Задля розвитку по­ложень Конституції України 14 січня 1998 року прийняті Основи законо­давства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхуван­ня, які визначать види, принципи та загальні правові, фінансові та органі­заційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхуван­ня громадян України [2, с. 414].

Подальший розвиток одержав інститут контракту. У березні 1993 року Кабінет Міністрів затвердив Положення про порядок укладення контрактів керівником підприємства, що є у загальнодержавній власності, при наймі на роботу, а 19 березня 1994 року — Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівника.

Державні гарантії права на відпустку встановив Закон України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 року.

Важливе значення для врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів) має Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 року. Встановлені цим Законом норми поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до законодавства для представництва і захисту їхніх інтересів, та на власників підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також на організації власників. Серед джерел трудового права, які було прийнято останніми роками, слід назвати також закони України "Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності" від 15 вересня 1999 р., "Про органі­зації роботодавців" від 24 травня 2001 р.

Законодавство про охорону здоров'я і соціальний захист населення. Кон­ституція України закріплює право громадян на соціальний захист, що вклю­чає право на забезпечення їх на випадок повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених зако­ном. Одним з елементів соціального захисту громадян є соціальне забезпе­чення.

Пенсія — основний вид соціального забезпечення непрацездатних гро­мадян. Порядок призначення і виплати пенсій встановлений Законом України.

Велику увагу держава приділяє державній підтримці багатодітних сімей. Правове регулювання нього виду соціального забезпечення здійснюється згідно із Законом України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" від 24 жовтня 2002 р. Закон визначає види державної допомоги сім'ям з дітьми і коло осіб, які мають право претендувати на отримання цієї допомоги.

На охорону здоров'я громадян України спрямовані Основи законодав­ства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р.

Аграрне право. У прийнятому в 1990 році Земельному кодексі УРСР уже закладались основні положення аграрної реформи. Щоб наповнити ці по­ложення реальним змістом, треба було створити законодавчу та норматив­ну базу. У жовтні 1991 року було затверджено концепцію роздержавлення і приватизації землі. Передбачалося, що з 1992 року колгоспи будуть перетворені у вільні господарські товариства. При цьому забезпечувалося пра­во кожного колгоспника на вихід з колгоспу і створення власного приват­ного господарства.

25 жовтня 2001 року було прийнято новий земельний кодекс України. Він вміщує 10 розділів, 212 статей, у яких визначені завдання земельного законодавства та повноваження органів державної влади та місцевого самовря­дування у сфері земельних відносин, склад і призначення земель України. Земельний кодекс визначає право власності, право користування землею, право земельного сервітуту, а також обмеження прав на землю; порядок набуття права власності та інших прав на землю; способи захисту прав на землю, порядок відшкодування збитків, завданих землекористувачам і влас­никам землі, а також порядок розв'язання земельних спорів; порядок охо­рони та раціонального використання земель; систему заходів, спрямова­них на здійснення положень земельного законодавства; перелік заходів, які можуть бути застосовані до порушників земельного законодавства.

Нині виникли можливості для формування в аграрному секторі нового земельного ладу, який базується на приватній власності на землю та інше сільськогосподарське майно і персональній відповідальності за результати праці.

Кримінальне право. Розвиток кримінального права відбувався, голов­ним чином, за рахунок внесення змін і доповнень до Кримінального ко­дексу України.

У березні 1992 року з Кримінального кодексу України були вилучені такі міри покарання, як заслання і вислання, і 7 червня 1992 року було прий­нято Закон "Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України, Кодексу України про адмініст­ративні правопорушення і Митного кодексу України". Зміни і доповнен­ня торкнулися, головним чином, першого розділу Особливої частини КК. З метою посилення захисту конституційного ладу, територіальної цілісності України та громадської безпеки 24 грудня 1994 року було прийнято Закон України "Про посилення кримінальної відповідальності за деякі злочини проти держави". Встановлювалася кримінальна відповідальність за дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, за посягання на територіальну цілісність України, за масові заворушення. Були переглянуті склади державних зло­чинів, різко скорочувалося застосування виняткової міри покарання — смертної кари                  [2, с. 420].

Виконуючи зобов'язання, які Україна взяла на себе при вступі до Ради Європи, з березня 1997 року було введено мораторій на призупинення ви­конання смертних вироків. Але найбільш актуальним залишалося прий­няття нового Кримінального кодексу України.

Кримінальний кодекс (КК) України був прийнятий 5 квітня 2001 р. і набрав чинності з і вересня 2001 р. Він вміщує Загальну та Особливу час­тини, що поділяються на розділи та статті (всього 447 статей).

Загальна частина Кримінального кодексу складається з 15 розділів. Вона визначає завдання Кримінального кодексу, підстави кримінальної відпо­відальності, поняття злочину і покарання, види кримінальних покарань, загальні підстави призначення покарань і звільнення від них, особливості кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх та інші загальні положення.

Особлива частина Кримінального кодексу складається із 20 розділів. Вона містить вичерпний перелік учинків, що визнаються злочинами, і кон­кретні покарання за скоєння цих вчинків. Кожний розділ Особливої час­тини Кримінального кодексу присвячений певній групі злочинів.

Новий Кримінальний кодекс передбачає довічне ув'язнення за найтяжчі злочини. Кодекс запроваджує кримінальну відповідальність за злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод громадянина, порушення недоторканності житла, неправомірне використання виборчих бюлетенів, неправильний підрахунок голосів, за порушення таємниці ли­стування, телефонних розмов, перешкоджання законній діяльності проф­спілок, політичних партій та громадських організацій.

Новий КК єдиною підставою для притягнення до кримінальної відпо­відальності вважає наявність складу злочину, закріпленого в криміналь­ному законодавстві, запроваджує принцип особистої відповідальності, посилює відповідальність за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів з одночасним застосуванням до осіб, які вчинили нетяжкі злочини, пока­рань, не пов'язаних із позбавленням волі.

Під дію кодексу підпадають також умисна безпідставна невиплата за­робітної плати, пенсій, стипендій протягом більш як місяця, посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних вірувань або ви­конання релігійних обрядів, а також порушення недоторканності особис­того життя — незаконне збирання, збереження, використання та поши­рення конфіденційної інформації про особу без її згоди.

Кримінальній відповідальності також підлягають дії, що порушують права людини на здобуття освіти, на безплатну медичну допомогу, на участь у страйках.

Кодекс передбачає покарання у формі позбавлення волі від 3 до 15 років і запроваджує замість смертної кари довічне ув'язнення, що не засто­совується до осіб, молодших за 18 і старших за 65 років, і до жінок, що вчи­нили злочин, будучи вагітними.

Істотно обмежено застосування конфіскації майна. Цей вид покаран­ня тепер застосовується лише за вчинення тяжких або особливо тяжких корисливих злочинів і лише у випадках, обумовлених у спеціальній час­тині кодексу.

КК містить норми про відповідальність за вчинення терористичного акту і за створення злочинної організації. Воднораз кодекс містить "за­охочувальну норму", відповідно до якої особа (крім організатора і керів­ника такої групи) може бути звільнена від кримінальної відповідальності, якщо добровільно заявить про її створення або про підготовку терорис­тичного акту, або про те, що вона бере в цьому участь.

У КК запроваджується кримінальна відповідальність за контрабанду історичних та культурних цінностей, сильнодіючих речовин.

Відповідальність за умисне ухилення від сплати податків, зборів та інших платежів настає в тому разі, якщо це призвело до ненадходження до бюджету коштів у значних, великих та особливо великих розмірах. Прогресивною нормою є звільнення особи від кримі­нальної відповідальності, якщо такий злочин вчинено вперше і якщо до моменту пред'явлення обвинувачення податки було сплачено, а заподія­ний збиток відшкодовано. Проте ця заохочувальна норма не поширюється на несплату податків в особливо великих розмірах.

Новацією кодексу також є відповідальність за умисне доведення під­приємства до банкрутства, фіктивне банкрутство, незаконну приватиза­цію державного і комунального майна шляхом заниження його вартості або використання підроблених документів [2, с. 421].

Уперше запроваджено кримінальну відповідальність за такі злочини проти суспільного порядку і моралі, як проституція, примушення до за­няття проституцією або втягнення у неї. При цьому, якщо раніше перед­бачалась відповідальність за зґвалтування тільки жінок, то тепер передба­чена кримінальна відповідальність за подібні дії щодо чоловіків.

Із КК вилучено норму про кримінальну відповідальність за образу і на­клеп, і тепер ці питання вирішуватимуться у цивільно-правовому порядку.

Процесуальне законодавство. Досить радикальні зміни були внесені в кримінально-процесуальне законодавство. На посилення процесуальних гарантій громадян було спрямовано норми Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 року.

Законом України "Про внесення доповнень і змін до деяких законо­давчих актів України" від 15 грудня 1992 року Кримінально-процесуальний кодекс України було доповнено низкою норм, які посилювали проце­суальні гарантії громадян при звертанні їх до суду. Відтепер заарештований, його захисник мали право звертатися до суду з оскарженням санкції про­курора на арешт.

Розширенню прав підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на за­хист сприяв Закон "Про внесення змін і доповнень до окремих статей КПК України" від 23 грудня 1993 року.

4 лютого 1994 року було прийнято Закон України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві".

Аналогічно кримінально-процесуальному розвивалося цивільно-про­цесуальне законодавство. Наближенню цивільного судочинства до загаль­ного типу цивільного процесу сприяє нова редакція ст. 30 ЦПК, за якою суд звільняється від збирання доказів за власною ініціативою. Він може тільки сприяти сторонам у наданні доказів до судового розгляду.

У зв"язку з прийняттям Закону України "Про прокуратуру" було ска­совано прокурорський нагляд у цивільному судочинстві.

У зв'язку з проведенням судової реформи до процесуального законо­давства України внесено суттєві доповнення, що набули відображення в законах України "Про внесення змін у Кримінально-процесуальний ко­декс України» від 21 червня 2001 р., «Про внесення змін у Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси України” від 3 квітня 2003 р. У липні 2005 р. Президент України підписав прийнятий Верховною Радою України Кодекс адміністративного судочин­ства України, що дасть можливість «запустити» давно заплановану систе­му адміністративних судів. Як і раніше, актуальним залишається прийнят­тя нових процесуальних кодексів: кримінально-процесуального. Цивіль­ного процесуального, господарського процесуального.

Загальні висновки. 

Розбудова самостійної держави – тривалий і складний процес. Україна наполегливо веде пошуки власного історичного шляху. У державно-правовому будівництві є і здобутки, і прорахунки.

Найбільшим досягненням молодої демократії республіки є прийняття Кон­ституції України. Чималими є здобутки у сфері зовнішніх відносин. Україна стала рівноправним членом світової спільноти. Майже завершено процес ре­формування державного механізму, але не ліквідовані протиріччя між зако­нодавчою і виконавчою гілками влади. Значні зміни відбулися в судовій си­стемі, в інших правоохоронних органах. Не припиняється кропітка робота з формування законодавства. За роки незалежності Верховна Рада Украї­ни прийняла близько 600 законів. В умовах відсутності цілісної концепції пе­реходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них вия­вилися відірваними від життя. Створення нових законодавчих актів, вне­сення змін і доповнень до чинного законодавства часто здійснювалося на не­достатньому науковому і юридично-технічному рівнях. Нагальним є питан­ня про ефективність чинного законодавства. На порядку денному стоїть проблема загальної кодифікації права, уніфікації правової системи України з європейською правовою системою.

Література

1. Дещинський Л.Є. Історія України та її державності. – Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2009. – 475 с.

2. Музиченко П. Історія держави і права України. – К.: Знання, 2006. – 438 с.

3. Кульчицький С.В. Утвердження незалежної України: перше десятиліття // Український історичний журнал. – 2001. – №2-4. – С.3–22.

Рущак Іван Володимирович, старший викладач

Карпатський університет імені Августина Волошина, м. Ужгород