Українська мова як чинник національної ідентичності: ретроспективний огляд

Проблема зв'язку мови й нації не дістала в науці однозначного вирішення. Дотепер немає єдиного, загальноприйнятого визначення нації, ― а отже, і немає єдиного набору ознак, що були б характерні для всіх націй. На думку теоретика нації та націоналізму Г. Касьянова, визначення нації претендує на повноту, якщо воно включає мовні, культурні, територіальні, економічні, соціальні, соціально-психологічні й політичні характеристики. Для того, щоб можна було говорити про існування нації, однієї ознаки недостатньо, тому повинен бути набір хоча б кількох із них. Домінування певної ознаки для тієї чи іншої нації залежить від конкретних умов становлення цієї нації, історичної ситуації тощо [2, с. 41]. Мета нашої статті ― простежити, яку роль у формуванні української нації відіграла українська мова.

У сучасній науці сформувалися два основні погляди на виникнення й еволюцію української нації ― примордіалістський і модерністський [2, с. 265]. Наведемо коротку характеристику цих підходів за Г. Касьяновим. У сучасному українському суспільствознавстві переважає примордіалістська версія. Відповідно до неї, український етнос, народ існує з прадавніх часів: у період Київської Русі українці утворили етнокультурну (або етносоціальну, чи навіть етнополітичну, національну) спільноту, яка в ХVІ–ХVІІ ст. робила спроби оформитися в державно-національну спільноту; після існування у складі імперій у „латентному" стані, в ХІХ ст. українці пережили національне відродження, внаслідок якого сформувалася українська „модерна" нація [2, с. 266-267]. На думку прихильників модерністської версії, генеза української нації розпочалася в модерну добу ― не раніше кінця ХVІІІ ― початку ХІХ ст. [2, с. 275].

На думку дослідників, мова не є універсальною характеристикою всіх націй [див. 2, с. 41]. Однак в історії формування української нації українська мова відіграла особливу роль. У цьому контексті доречно звернутися до історії української літературної мови. Як відомо, в цій історії розмежовують дві літературні мови: стару і нову. Стара українська літературна мова, яка набула поширення й розвитку в ХІV―ХVІІІ ст., мала всі засоби для того, щоб обслуговувати різні сфери суспільного життя, використовувалася в різних стилях і жанрах – юридичних документах, конфесійній, полемічній, художній, проповідницькій та науковій літературі [6, с. 664]. Крім того, ця мова у певні періоди виконувала функцію державної. У Великому князівстві Литовському українська мова, яку традиційно називають руською (не плутати з російською), починаючи з ХІV ст. використовувалася в законодавстві, судочинстві, князівських канцеляріях, державному й приватному листуванні. Статус цієї мови як державної був закріплений у Статуті 1566 року. На галицьких та волинських землях, що входили до складу Польщі, у ХІV ― першій половині ХVІ ст. староукраїнська літературна мова теж мала статус, близький до державного. Державну функцію ця мова виконувала й після приєднання частини українських земель до Росії ― вона вживалася в усіх державних установах Гетьманщини. Проте як у підросійській, так і в підпольській частині стара українська літературна мова зазнавала утисків, тому у ХVІІІ ст. вона була витіснена з офіційного вжитку [4, с. 140-141]. За спостереженням Л. Нагорної, „випавши після входження до складу Росії із центральноєвропейського контексту, Україна опинилася осторонь глобальних цивілізаційних процесів, які впродовж ХVІІІ ст. виявлялися в інституалізації національних спільнот" [3, с. 184].

Хоча стара українська літературна мова була добре розвинутою, використовувалася в різних сферах суспільного життя, проте вона не стала засобом консолідації всіх українців, оскільки в її основі не була народна живорозмовна мова. На думку дослідниці Л. Нагорної, у процесі націє і державотворення на перший план виходить саме консолідаційна функція мови [3, с. 234-235]. Таку функцію виконала тільки нова українська літературна мова, що базувалася на народній основі. Ця мова була близькою для всіх соціальних верств українців, тому саме вона змогла стати засобом консолідації українства.

Відомий мовознавець О. Ткаченко вважає парадоксом історії України й української мови те, що „за часів повної або обмеженої державності України (у князівську і козацьку добу), коли на сторожі власної національної мови могла б стати власна держава і військо, такої мови не виникло, і цілком можливо, що був тут і зворотний зв'язок: міцної Української держави не пощастило створити, бо не було виразної і єдиної національної мови, а це не сприяло і виробленню національної свідомості ― основи кожної держави" [7, с. 38]. Ще один парадокс, на думку О. Ткаченка, полягає в тому, що українська літературна мова на народнорозмовній основі почала вироблятися тоді, коли українську державність було знищено (наприкінці ХVІІІ ― на початку ХІХ ст.), і цю мову ніщо не могло захистити [7, с. 38]. І саме мова в період бездержавності виступила на сторожі української національної ідентичності. Більше того, нова українська літературна мова, за слушним визначенням В. Русанівського, стала інструментом реанімації української національної свідомості [5, с. 149].

Нова українська література, яка почала бурхливо розвиватися від кінця ХVІІІ ст. і була представлена такими авторами, як І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко та ін., беззаперечно довела спроможність нової української літературної мови використовуватися не тільки в бурлескно-травестійному, а й ліричному стилі. На новий рівень розвитку цю мову піднесли Т. Шевченко й П. Куліш. Коли в українських діячів виникла природна потреба розширення сфер функціонування української мови, робилися спроби запровадження її в освіту, науку, церкву (Кирило-Мефодіївське товариство 1840 х рр., українське національно-культурне відродження кінця 50 х ― початку 60 х рр. ХІХ ст.), царський уряд Російської імперії вбачав реальну загрозу в розвитку української літературної мови. Її використання заборонялося багатьма царськими указами. Найбільш горезвісні з них ― Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року. Ці документи забороняли україномовну освіту, науку, переклади, публічні виступи, театральні вистави та ін. За таких умов україномовне книговидання перемістилося в Західну, підавстрійську Україну. Знаково, що в час, коли вживання української мови обмежувалося державою, ця мова не могла повноцінно виконувати своїх функцій (насамперед комунікативну ― забезпечення спілкування в різних сферах життя), українська мова виконала іншу функцію ― консолідаційну: вона не тільки стала об'єднавчим чинником українців у боротьбі за їхні національні права, але й об'єднала поділений між різними імперіями український народ. Отже, мова стала основним націєтворчим чинником.

Однак існує й протилежний погляд. На думку Р. Шпорлюка, зазвичай „взаємозв'язок між мовою та націотворенням трактується неадекватно" [9]. Дослідник стверджує, що українські націєтворчі процеси у складі Російської та Австрійської імперій були такими різними, що в цих імперіях українці могли піти шляхом творення різних націй, однак вони так не зробили. Цьому, за Р. Шпорлюком, сприяло насамперед бажання творити єдину націю: „Українці Росії та українці Австрії перетворилися на єдину націю не тому, що вони розмовляли однією мовою; вони саме й почали розмовляти однією мовою тому, що спочатку вирішили стати єдиною нацією" [9]. Прийти до такого рішення, на переконання Р. Шпорлюка, українцям допомогла „синтеза української історії" М. Грушевського [9].

Проте, на нашу думку, у процесі консолідації підросійських та підавстрійських українців ключову роль відіграла таки мова. Єдина живорозмовна мова дала українцям у різних імперіях усвідомлення себе як єдиного народу, а вже потім, прийшовши до цього усвідомлення, вони взялися за творення єдиної літературної мови в різних її варіантах ― західно та східноукраїнському. І, хоч як це парадоксально, царські заборони в підросійській Україні (Валуєвський циркуляр, Емський указ) стали своєрідним каталізатором цього процесу, оскільки з переміщенням українського книгодрукування в Західну Україну пожвавилася співпраця між українськими діячами в різних імперіях, з'явилися дискусії (1891―1892 рр., 1898 р., 1906―1913 рр.) про шляхи розвитку нової української літературної мови ― на основі східно чи західноукраїнського варіанта.

Г. Касьянов слушно зауважив, що „об'єктивні" ознаки української нації, у т. ч. й мова, мають велике значення тоді, коли відбувається їх „суб'єктивація", коли вони набувають символічної цінності. Дослідник наводить думку Дж. Армстронга про те, що українська мова сама по собі не відіграла вирішальної ролі у становленні української національної ідентичності, ― ця мова набула значення тільки тоді, коли перетворилася на символічну цінність [2, с. 264].

Необхідно відзначити, що в історії українського націєтворення українська мова відіграла особливу роль ― незалежно від того, який основний чинник вкладається в поняття „українська нація" — етнічний чи політичний. Відповідно до етнічної концепції, українська мова забезпечувала цілісність української спільноти й виступила одним із основних об'єднавчих чинників при творенні української нації [пор. 1, с. 112]. Про українську мову як інструмент формування української політичної нації писав Ю. Шевельов: „Після свого створення літературна мова перетворилася на гасло, знамено, мету. Наприкінці ХІХ ст. український національний рух був спрямований передовсім на питання культури, освіти, літератури. Ці питання переростали в політичні проблеми" [8]. На думку вченого, „усупереч звичним теоріям, що розглядають розповсюдження котроїсь мови як наслідок політичного руху, українська літературна мова дає приклад „дива", коли са́ме її розповсюдження й поклало початок політичному рухові. Мовний витвір Шевченка й Куліша вторував шлях, що привів до створення політичних партій, до заснування держав, до формування армій, до воєн, до борні та конфліктів. ... Аматори парадоксів можуть сказати, що поет створив мову, а мова створила націю. Звичайно, нація мала за собою власну довгу традицію, проте ця традиція вже була явно наблизилася до межі розпаду та загину" [8]. Про перерву в цій традиції, у культивуванні культурної та політичної окремішності в середовищі української еліти протягом значної частини ХVІІІ ст. писав і Г. Касьянов [2, с. 291-292].

Наприкінці 1990 х років Г. Касьянов стверджував, що формування української нації далі відбувалося "на рівні декларацій і частково на рівні суспільної практики" й наприкінці ХХ століття [2, с. 298]. Відбувається воно й сьогодні. І українська мова як державна повинна відіграти в цьому процесі не останню роль.

Література

1. Іванишин В. Мова і нація. Тези про місце і роль мови в національному відродженні України / Василь Іванишин, Ярослав Радевич-Винницький. // Видання четверте, доповнене. ― Дрогобич : Відродження, 1994. ― 218 с.

2. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. Монографія / Георгій Касьянов. — К. : Либідь, 1999. ― 352 с.

3. Нагорна Л. Політична мова і мовна політика: діапазон можливостей політичної лінгвістики / Лариса Нагорна. ― К. : Світогляд, 2005. ― 315 с.

4. Німчук В.В. Державна мова / В.В. Німчук // Українська мова : енциклопедія / Редкол.: Русанівський В.М., Тараненко О.О. (співголови), Зяблюк М.П. та ін. 3 є вид., зі змінами і доп. ― К. : Вид во „Укр. енцикл." ім. М.П. Бажана, 2007. ― С. 140-142.

5. Русанівський В.М. Історія української літературної мови : підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів / В.М. Русанівський. 2 е видання, доповнене і перероблене. ― К. : АртЕк, 2002. ― 424 с.

6. Русанівський В.М. Староукраїнська літературна мова / В.М. Русанівський // Українська мова : енциклопедія / Редкол.: Русанівський В.М., Тараненко О.О. (співголови), Зяблюк М.П. та ін. 3 є вид., зі змінами і доп. ― К. : Вид во „Укр. енцикл." ім. М.П. Бажана, 2007. ― С. 664-667.

7. Ткаченко О.Б. Українська мова і мовне життя світу / Орест Ткаченко. ― К. : Спалах, 2004. ― 272 с.

8. Шевельов Ю. Українська літературна мова // Збірник Харківського історико-філологічного товариства: Нова серія. ― Харків, 1999. ― Т. 8. ― С. 83-100. [Електронний ресурс].

9. Шпорлюк Р. Імперія та нації (з історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі) / Роман Шпорлюк; пер. з англ. ― К. : Дух і Літера, 2000. — 354 с. [Електронний ресурс].

Про автора

Написав Інна Яворська

Четвер, 27 жовтня 2011, 08:22

Людство послуговується мовою повсякденно, за її допомогою кожен формулює та висловлює думки, виражає почуття й емоції, пізнає навколишній світ. Але, крім комунікативної, мислетворчої, емотивної, експресивної, гносеологічної та інших функцій, мова може виступати й націєтворчим чинником.